Весь день дождь висит в воздухе и никак не спустится на землю грешную. Увы и ах, но это очень даже портит настроение и планы. Да, я метеозависима.
Очень медленно и нехотя завязалась подготовка к моему ДР. Началась она с Карины, которая вместо тихого празднования прибавления моих немногочисленных лет улетит в США. Мне было обещано привезти остуда „что-то красивое”:
Mas9n6ka (22:54:49 2/07/2008) может, ты видела там что-то красивое?
Вот так и живем.
В разгаре этого вопроса я наклацала на MTV *каюсь, грешна!*, где шло гениальнейшее шоу ”Sweet Sixteen”. Решив, что при сложившейся ситуации – то, что доктор прописал, я внимала пол часа экрану и мне становилось очень-очень кисло на душе. А потом просто стало жаль американских подростков, их американских родителей и всю американскую нацию заодно. Кто не в курсе – рассказывалось о том, как же нужно устроить любимому чаду шестнадцатый День Рождения, чтобы все его друзья на утро валялись с сушняком в своих американских кроватках, и пили вредоносную кока-кола, как опохмел. Поразила также «звезда танцпола», она же именинница: «Если папа пригласит на вечеринку кого-то недостаточно известного, все мои друзья засмеют меня, это будет настоящий позор, я не знаю, как переживу это». Когда же папик пригласил никому не известных ПРОСТО балерину и ПРОСТО балеруна, красавица-дочка убежала к папе валяться на полу с пеной у рта и содрогаться от рыданий. Машина в подарок, двести человек на вечеринке, пять платьев, повозка з лошадьми, фейерверк, трансляция на MTV – все не в счет, если в зале танцуют какой-то там балет. А мне показалось, что это как раз самая изящная и сильная часть программы. Видите ли, другое полушарие, а какое резкое отличие менталитетов. Ах, Господа, случился бы паралич сердца у девушки, о которой я вам только что поведала, если бы она узнала, что я в ее ситуации занята сов сем другой дилеммой:
А выходить ли вообще из дома в этот день? ?
Я думаю, что нет *не случился бы* – она с высоты свого положения сочла бы это шуткой, а ведь я говорю вполне серьезно.
А я занимаюсь своими праздниками самостоятельно, и даже выбрала подарок, который имею наглость ожидать от родителей:
Это лучший аромат, который я когда-нибудь слышала, это лучшее, что я когда-либо держала в руках и самое желанное на даный момент. Клянусь им не злоупотреблять, не пить и по ночам под подушку не прятать. Только ДАЙТЕ мне, ДАЙТЕ же!
Я набиваюсь шоколадными конфетами, слушаю Тину Кароль *не бейте меня тапками* и мечтаю о духах. Дорогих духах.
Куда только катится этот мир?
Сюди затягує зовсім не суперлайнери, не авіаносців чи ще там якісь види потужної сучасної техніки... Тут пропадають суперлюди. Це місце сповнене містики, і це зовсім не жарт... Це Калинівка Миколаївської області!!!
Писати про цю фантастичну місцевість можна багато, а оскільки з часом в мене нефонтан, розповім лише про тих, хто населяє цей загублений рай... (Решта інформації чекайте від Моді ;)
Отже, зустрів нас сам місцевий гуру - Анатоліч. Гуру чого - спитаєте ви, гуру магії, так-так, справжнісінької!!! Це ж він почаклував над сиром (шо його з неясної мені причини називають у Калинівці "творог"), шоб ним два ранки поспіль снідав Мадест, причому добровільно!!! видно, якісь чакри Моді відкрив)))) Шо вже казати про Лєну (магову половинку), яка вставала о п*ятій ранку (!), щоб начарувати на кухні щось таке, від чого потім неможливо відірватися - хочеться їсти, поки тарілка не спорожніє... (добре, шо ми швидко втекли, ато б ще трохи смакоти - і довелося б викочуватися колобками ;)))
Тож у тому, шо ця парочка має в крові шось відьмацьке, тепер у мене немає сумніву. ось вам ше один незаперечний доказ: ми п*ємо боржомі. сьогодні ми таки купили 4 пляшки того недоброго пойла, бо воно спасітєльне - так одним словом можна описати всі прєлєсті боржомі, які Анатольіч і його Скво виклали у досить некороткій лекції :))) коротше, нас завербували. От тільки з "творогом" цей номер не проходить - видно, хвилі чаклунські часом дають збой ;))
Дякую своєму співробітнику, який зробив цей ролик. Не могла не розмістити його у себе в блозі, а то їздю по інших містах, а про своє нічого не розповідаю )) Хто хоче переглянути - попереджую, Вінниця це маленьке містечко, тому не дуже лякайтесь побаченого ))
Скажений ритм міста. Ми завжди кудись поспішаємо… навіть прогулюючись містом часом ловиш себе на швидкому темпі кроку. «Ах, ця вже мені звичка…». Насправді жити в скаженому столичному ритмі то не є звичкою. То більше схоже на однаковий пульс тебе і столиці. Наче ваші серця б’ються в унісон… Так, то є гарно і навіть романтично, але ми ніколи не задумуємося скільки ж всього ми втрачаємо живучі в тому ритмі. Про що це я?... Я про дрібниці. Звичайні дрібнички, котрі зазвичай роблять наше життя позитивнішим… Але сьогодні їх просто не помічають. Запізнюючись на роботу чи навчання ми не помічаємо гарнюсінької посмішки річної дитинки. Сидячі у маршрутці ми розглядаємо вже завчені до болі будинки, замість того, щоб бачити цікавинки: закохані очі дівчини, танець птахів у небі, не характерний зовнішній вигляд 60річної бабусі…
Ми живемо у казкових містах, але через брак часу не знаємо їх навіть на 70%... Ми забуваємо подзвонити далеким друзям… Хоча саме вони є тими на цій Землі, хто зрадів би твоєму дзвінку серед ночі. Ми занадто рідко купуємо літні букетики квітів матерям і колегам, ми занадто рідко даруємо посмішки і йдемо на розмови з незнайомцями у метро. Ми навіть рідко взагалі посміхаємося на самоті… А дарма… Позитив – то є добро. І якщо насититися ним, ми зробимо світ хоча б трішечки добрішим.
Сказати зайвий комплемент консьєржці, що сидить у нашому під’їзді, купити квіті матуси і підморгнути малечі у метро – це може кожен!!!! Окинути наше величезне місто СВІЖИМ поглядом і побачити наскількиж воно заклопотане, що не бачить, як працює поряд з 30поверховим дивом сучасної архітектури або що живе поряд з магазином з дивною чи кумедною назвою.
Ми живемо в скаженому ритмі столиці. Цей ритм виробляється і призвичаїться нам з роками життя… Але часом треба зробити стоп-кадр і оцінити наше життя і довколишнє середовище свіжим поглядом… І повірте мені, ви здивуєтеся, скільки ж всього залишали поза вашою увагою!!!
Перестань мені снитися, перестань мені снитися, перестань мені снитися,
Перестань мені снитися, перестань мені снитися, перестань мені снитися...
Qarpa, "Мантра"
Тепер я точно знаю, що непроста штука – „Мастер і Маргарита”. Не стану описувати речі, які відбувались в квартирі, коли я читала про бал у сатани, але сьогодні мені, точно як і Маргариті снився ВІН. Можна сказати, також Мастер, але на свій манер. Снився всю ніч, якщо тільки бувають такі сни. І відразу виникло багато питань, але я не в настрої шукати на них відповіді... Де він? Що він? З ким він? А плювала я.
Я не витратила на нього кращі роки свого життя, я йому нічого не обіцяла, його ера давно пройшла і без особливих подій. Ах, яка трагедія...
В мене повно планів, ідей, надій і сподівань, шановні, і я сподіваюсь їх здійснити. Мені подобається доводити їх до вогняного абсурду, завчасно відомої нездійсненності. І, знаєте що тоді? Кмітлива моя голова сама знаходить способи їх втілення в життя. Послужливо так каже: „Марина Володимирівно, а що ж нам заважає так і зробити?” Мрійте сміливо, любі друзі, мрійте сміливо.
Життя таке, що можна прожити його во ім’я однієї людини, а можна присвятити його собі, коханій. Ви навряд чи розкаєтесь у першому випадку, але незрівнянно приємнішим виявиться варіант „Б”. Втім, я планую раціонально його *життя* розділити. Так, я раціональна, практична, меркантильна, зла і депресивна жінка.
"Каждому будет дано по его вере" – чергова цитата з книжки, яка стане улюбленою, як тільки я її дочитаю.
P.S. Сьогодні їла ягідні кекси з морозивом. Ні, не в вечірній сукні. Так, в нових джинсах. І це було чарівно, Я була чарівною.
P.P.S. А ще в четвер, можливо, ми йдемо дивитись на схід сонця. Це буде чарівно, ВСЕ буде чарівно.
Воскресенье прекрасный день для просвещения. Не удалось пойти не в кино, не в театр. Остается домашний просмотр. Но повестки дня огромное количество фильмов и анимационных фильмов. Но будем банальными. Посмотрим фильм, который выдвигался на Оскар, "Джуно".
Говорить о сюжете и фильме? По-моему уже все посмотрели или прочитали. Меня фильм покорил не историй, а внутренней наполненностью. Картинкой на заднем фоне. Никогда не встречал таких фонов и таких людей в американском прокате.
Це був один із тих ранків, коли, прокинувшись, відчуваєш, що в тебе на підборідді новий прищ. Так було, так є, але так не буде. Зате в мене акуратний манікюр і підібрані за кольором аксесуари до сукні. 2:1 – прищ програє, я веду.
Сусід зверху, такий приємний, запрошує на чай. Я, не менш приємна, прошу дати мені строку до понеділка.
Театр, як виявилось, на канікулах. І на Подолі, і Молодий, і Франка. Цікаво навіть не те, що театр ім. Лесі Українки на канікули не пішов і на гастролі не поїхав, а те, що Вова запропонував його із самого початку. Ну а я, ясна річ... Я – ясна річ, і зі мною все ясно.
Сьогодні був нарешті переглянутий фільм „Чунгкінгский експресс” і не була зрозумілою його перша частина.
Сьогодні Маргарита Миколаївна осідлала свою домашню швабру і вилетіла геть в вікно будинку, в якому пережила стільки горя. Я не знаю точно, але вона, здається, полетіла до самого Диявола віддавати душу за кохання. Навіжена, смілива, велика, нелогічна жінка.
Хоча щодо нелогічної я не певна.
Мені хочеться чорничних пирогів, морозива, теплого нічного повітря, заламування тонких рук, вечірніх суконь і загадкових поглядів. Не знаю, чи їдять в вечірніх сукнях чорничні пироги (боюсь, що ні), але саундтреками до всього цього неподобства будуть ОЕ’нівська „С'юзі” і „Koop Islands Blues”. Маестро, музику!
Я так давно не бачився з тобою...
Все валиться з рук - я нічого не можу робити...
Ти маниш мене собою, чаруєш мене собою,
Та краще було б, мабуть, мене просто вбити...
Я заманював тебе до пастки своїми словами...
Я розкидував сіті, яких ти не оминула...
А те, що вилось між нами, а те, що билось між нами,
Ще й досі живе, ще й досі про нас не забуло...
Тартак, "Воно"
Я заболела. Капитально. В канун своего Дня Рождения. Я сижу и чихаю в бело-розовую салфеточку. Я не спала до четырех утра, ела калорийную пищу и совершала различной тяжести преступления. Симптомы налицо. Я всю ночь куталась с головой в одеяло и много думала. Я даже пыталась слушать радио, но в моей постели, к удивлению, практически ничего не ловит (вот и правильно – постель место не для слушания радио и уже не для сна). Улица, дома, да и город ранним утром резко отличается от того, что мы видим днем. В моем воспаленном сознании промелькнуло тогда, что было бы неплохо иметь такую работу, чтоб каждое утро просыпаться в четыре (в этом месте следует поразиться моей желторотости). Я сидела на балконе, кусала пальцы и думала о том, что слишком часто использую «я» в своем лексиконе. Может, надо было как-то по-другому написать? Это все было так депрессивно и грустно в лучах рассвета, что я бы себя пожалела, но…
Но нет, я не жалуюсь. Я знаю, точно знаю, что так и надо мне, заслужила. В последнее время люди задают мне множество вопросов. От риторического: „То я можу не дарувати тобі подарунок на День Народження?”, до истерического: „Нащо ти так... Робиш собі репутацію Тріші чи Марли? Я не розумію... НАВІЩО?????” Да не спрашивайте же у меня ничего – неужели вам приятно иметь дело с полуумной?
Я вижу навязчивые сны о негативно настроеных ко мне людях, фотографах-педофилах, каннибализме и прочих радостях жизни. В зеркале я тоже вижу преследующий меня бесконечный ужас, Кровавую Мэри в запое (простите за каламбур), Белоснежку с бодуна. И эти вечные ассоциации с алкоголем... Окунуть бы свое бушующее нутро в горячую ванну, но нутро протестует, ввиду имеющейся высокой температуры и неимеющейся горячей воды.
Ах, Боже мой, отпустите меня в Гималаи, а не то я завою, а не то я залаю. А не то я кого-нибудь сьем.
P.S. А еще нужно заказать билеты в театр на завтра, купить колготки, красную сумку-конверт и отослать открытку. Базинесс вумен. Е.
Болюча краса події у відсутності цієї події.
Хтось розумний (Ірена Карпа?)
- Я не хочу в „Буревестник”
- Я хочу.
- В любом случае, я тебе сказала.
Сказала. Можливо, єдиній людині, яку б це могло цікавити. Чисто теоретично. Практика мене лякає. Бо має свою, гхм-гхм, болючу красу.
Чомуж ЧомужЧомужЧомуж я не хочу туди їхати? Сидіти в тіні прекрасних високих сосен і читати своє „недокохане стерво” (с)Merci, двічі на день ніжити своє недокохане тіло на пляжУ, якому поклонялась протягом довгих 9 років?
ЩожЩожЩожЩож я забула в цьому Києві, який проклинаю так само часто, як і кохаюсь із ним, в якому цинічні продавщиці й Коко Шанель-українка на біллбордах (дякую Олі за корекцію моєї орфографії). В місті, де без грошей і робити нічого (хіба що з багатою фантазією і проїздним на поточний місяць). Місті, яке важке для розуміння і сприйняття, і тому навалюється час від часу всією своєю масою непорозумінь.
Та ні, брешу, я просто не хочу міняти шило на мило. Особливо, коли шило вже дуже комфортабельно пристроїлось у всім-відомому-місці.
Якщо ж, все-таки, мене туди запихнуть, я страждатиму тихо, але на публіку. Я ховатиму себе, білу, від палючого полуденного сонця і задихатимусь в пилюці свого тісного пристанища. Або ні, я просто отруюсь кавою на веранді. Помру від предозування кофеїном. Це вам не Айседора Дункан, звичайно, але теж ефектно. Я дочитаю повністю (аж до тиражу і року видання) всі ті книги, які не дочитала протягом останніх 5 років. І навіть довідник з історії України. Мої нові навушники поплавляться від кіловат музики і сили струму її проходження і тоді теж є шанс померти (ах, дура). Я і вишні на моїй футболці переживемо це з достоїнством. Ми щодня телефонуватимемо до Києва Анці чи Ланці чи ще якомусь нещасному і натхненно жуватимемо соплі в слухавку. Я не буду вестись на провокації (ні-ні-ні), щоб потім не з’ясувати, що пляшки дві тому назад вже залила своє безмежне горе, а зараз – безбожно надираюсь в незнайомій компані. До того ж за чужий рахунок (може, цукерок їм занести буде?)
Щоб потім на ранок не відчувати себе непристойною жінкою (бо це роль Лани). Замість цього я питиму вечорами апельсоний сік, слухатиму Нору Джонс, Регіну Спектор і коників у траві і вдивлятимусь у зіркове небо. Це буде відлюдний, надмінний і аристократичний спосіб життя.
О так, як я леліятиму свою шизофренію меланхолію перші три дні!
Ну что ж, пора и мне написать рассказик о приключениях блоггеров в Харькове. Честно говоря в эти же дни я должна была ехать в Немиров на природу, но подумала что встреча с блоггерами в Харькове мне будет куда интересней, и я не ошиблась.
Соседи в поезде мне попались отпадные, ржала целую дорогу, за исключением ночи, когда все спали. Так что приехала в Харьков в отличном настроении! Аленка меня встретила и провела персональную экскурсию по вокзалу и площади с фонтаном.
Когда приехали в Песочин, познакомилась с Юлей, женой Дениса, успела принять душ прямо в туалете )))), с Деней и Аленкой выбирали место для отдыха, пытались даже поставить хоть одну палатку, но так у нас ничего и не получилось )))) Нас выручил Саша (smoked) и Серый Лев, которые только присоединились.
После закупки продуктов и бухла, мы окончательно засели на месте обитания и как раз вовремя к нам присоединились Вовка и Зоя.
А вечером мы Зою поздравляли с днем рождения. А кстати тортик выбирала я с Юлей, но так его и не попробовала )))) Но кстати, рагу было вкусное, спасибо девчонкам, которые его готовили. Вовке отдельное спасибо, подарил мне белую футболку, я на ней крестиком вышью «Клуб путешественников» ))))
Вечером еще была офигенная дискотека, правда длилась она не долго…Лана хорошо приняла на душу и решила оторваться по полной под музыку Arash! Потом были ночные купания в речке, блин и как я в таком состоянии еще могла плавать ))))
Ночью приехала Наташа и как она сказала в своем посте, мы слушали «Порно FM от Наташи Невенчанной» и все такое...
Утро в воскресенье было теплое, и я с Наташей решили позагорать. Чем порадовали окружающих своими аппетитными формами. Вовка даже попытался вспорхнуть над ними ))) И судя по всему, ему это нравилось ))
Потом после долгих собираний мы наконец-то отправились на экскурсию по городу. Покатались на экскурсийном трамвайчике, погуляли в парке, покормили голубей, посмотрели на фигуры из песка, скидывались на шашлык… Но дело близилось к вечеру, и мне уже надо было уежать..Вот! А они остались все – бухать без меня! На такой оптимистической ноте я заканчиваю свой рассказ.
Так что, друзья, как видите, нам в Харькове было офигенно здорово! Он некоторые из него до сих пор так и не вернулись …)))
Хотя уежать с Харькова страшно не хотелось, так как все блоггеры еще оставались на ночь и продолжали гулять, но очень нужно было, я прям с поезда понеслась на встречу в университет на вручение диплома! Еще и поезд опоздал с прыбытием - успела только переодеться в платье, первое в шкафу попавшиеся на глаза. Но все таки успела! Мне торжественно вручили диплом и я с одногрупниками пошли праздновать на природу. Предварительно зашли в METRO - скупили хавчик, шашлыки, випивку ;) Отдыхнули хорошо, но все же пиво пить третий день подряд! - ой, я опасаюсь за свою фигуру! Надо срочно занятся спортом! Думаю, до поездки на Свитязь уже приведу себя в порядок..)))
П.С. А на счет института - то уже все! Алис гуд! Дай Бог чтобы мне диплом в жизни пригодился...
Пів чашки апельсиново-яблучного соку і вишневий десерт. Це мій сніданок.
Якщо стерти найважливішу пісню, то не шкода видалити ще штук 20 менш важливих. Якщо хтось важливий на тебе забив, то чому коробить, коли хтось менш важливий забиває?
Перший день без mp3-плеєра на силу пережила, а зараз вже й не так хочеться бігти за новими навушниками. За такі слова я ще розкаюсь.
Слово Looser можна прочитати, як Losе her. Сенс, здається, не міняється.
„але мов солодкий гріх” „залишай, взяти ніхто не наважився досі”
Відключили гарячу воду. І от я вже заздрю Медузі Горгоні.
Тепер я вже більше роблю, ніж хочу. Це значить, що менше думаю перед тим, як робити. Це значить нічого хорошого.
Я відчуваю, що, здається, могла би сказати щось розумне, але збережу поки цей аморфний потенціал.
Піду вдягнусь, зроблю зачіску і буду читати. Не гуляти ж мені з кимось погожим літнім днем улюбленим містом. Ну, таке скажете.
Плани на сьогодні – помити раковину. *Я - домогосподарка чи молода дівчина? На повєсткє дня.*
І перерахувати гроші. Цього я боюсь найбільше. Має залишитись 154. Добрі люди, подаруйте мені на День Народження ще грошей. Я їх колекціоную.
Задушиться бы как Айседора Дункан собственным шарфом. Гламурно и странно.
Захлеснулась Асфальтом
При виде
Знакомого профиля
Расплескалась
По стеклам маршрутки
Солеными каплями
Спогади-спогади-спогади. Я не занадто голосно стукаю по клавішам? Мені здається, вся моя поведінка аж кричить-пищить-захлинається, як немовля, яке вчасно не нагодували. Це мені так здається, а іншим якось не дуже.
„Все міняється, ніщо не вічне, от і я вже починаю переживати через „когось”. І це пройде. Мудрий Соломоне, я тобі довіряю, і зі всих сил віддаюсь переживанням. Бо якщо вони пройдуть – то коли, як не зараз?” – це я б колись так подумала. А зараз, навчена нічними істериками, недописаними віршами, туркотінням метро і невчасною ностальгією, розумію, що все проходить. Абсолютно все. Та не все безслідно. Ой, не все, а як хотілось би!
Мила сьогодні ванну. Так би й кинула на початковій стадії, але перфекціоніст в мені проснувся (коли закінчується навчання він, зазвичай, атрофується до осені) і я скинула свої рожеві штанці (бо джинси мені вдягати заборонили під страхом лінчування) і залізла в холодну ванну з ногами. Так, нежить, так, холодна вода (гарячу відключили, скоти), так хворе горло і смердючий порошок. Ні, не дуже гарна звичка кидати все на півдорозі. Потім я лежала на гамаку, читала „Мастер і Маргариту” в оригіналі, їла смородину і приймала повітряні ванни. Не знаю, чи корисно це робити в місті, але я, принаймні, намагалась слідкувати за собою. Я ж дівчинка.
Потім ми з Вовою довго вибирали виставу. Зупинились на Empty trash. Там про Елвіса Преслі. І треш. Досить поверхневе судження, але мене
зачепила цитата звідти:
„Добро завжди перемагає зло. А потім ще довго катує його паяльником.”
Він сказав, цитую: „в театр так знаєш по старомодному в великий зал...тиндиринди а
не по підвалах шлятися і дивитися на гру акторів студентів...” Кінець цитати. Ну що ж,
матиму нагоду одягнути свою червону сукню. Вона прекрасна.
Хочу поділитися з вами нововведеннями. Перше це зявилася можливість правити CSS-файл вручну, а не через панель налаштувань. Що це дасть, і як ним користуватися? Перш за все це призначено для тих хто щось кумекає у CSS, далі я рекомендую відкрити сорс свого блогу, знайти там підключення основного CSS файлу, які зазвичай лежать у каталозі /css/themes/ і докладно переглянути. Особисто я собі змінив тільки менюшку добавивши такі строки:
Друга нова фічя, це зміна режиму у приватних повідомленнях (далі ПП). Що це за режим. Коли ви спілкуєтеся через ПП, у вас зберігається історія спілкування у вигляді дерева повідомлень, а на стартовій сторінці ПП показується тільки перший меседж. З'явилася можливість переключа ці режими, або всі повідомлення, як було раніше, або тільки перші у гілці. P.S. Це дасть можливість видалити лишні повідомлення, тим у кого пише, що вони є, а коли заходить на сторінку ПП їх не бачить.
час: 2: 15
дата: 1.07.08. два тижні до мого ДН.
місце: високий дерев*яний на кухні.
настрій: сплін.
Ну ось, до мене знову повертається здатність писати. Чи через те, що говорити я не можу (болить горло), чи через душевні переживання (болить серце). Важко сказати. Але на годиннику 2.15, на столі лежить багатостраждальний блокнот, лежить чорна ручка, моя правиця, стоїть чашка чаю без цукру і Ніцше. Плід трудів Ніцше в червоній обкладинці. Чи він був такою ж совою і пив свій чай без цукру безсонними ночами? Дізнатись про це можна тільки запитавши у нього самого. Я сподіваюсь, що ця нагода випаде нескоро. Отже, книга... Я взяла її, щоб чай здавався не таким вже пісним. Але на солодке у нас сьогодні чергові роздуми в письмовому вигляді (майже як скарги і пропозиції) *після таких слів довго малює квадратики на палітурці і посьорбує чай*.
Нащо він так робить? Ні-ні, не так. Нащо він? На цьому треба зупинитись. Або теж варіант: Нащо? Він. *Чергова порція квадратиків, облизує мокрі від чаю губи*
Нащо я це все пишу? Тут і так вже *відкриває книжку* забагато неопублікованого. Воно не являє собою художньої цінності. Хіба що в медицинскьих довідниках про психічні захворювання. Чому моя шизофренія не така геніальна та велична, щоб вартувала не тільки мед довідника? О, Ніцше, чому? Мовчи, не хочу знати *різко й гучно включається холодильник, вона підскакує на місці. шкірою під рукав піжами побігли мурашки*
Але нащо він так робить?
Нащо ти, нащо, любий?
The truth is
We were much too young
Now I'm looking for you
Or anyone like you
- Ну всьо, тепер треба бути дівчинкою. Брити ноги і носити колготки...
- Ага, і я скоро почну...
- На випускний вечір.
- Твоїх дітей.
- Можливо.
- Гг.
Щось зі мною відбувається. Щось страшне і невідворотне. Люди називають це, здається, серйозним мисленням. Чи то пак дорослішанням (це точно не про нас). В голову лізуть дивні думки про заміжжя, серйозний вуз („а не твої писульки”), нормальний одяг („з джинсів не вилізаєш, як дурна”). Вже не хочеться тимчасових знайомств та необдуманих випадів. Так, я, скоріше всього розчарувалась у мимобіжності всього цього, нестабільності ефектів і відносин. Здається, я готова йти на компроміси та приймати чужу точку зору. Терпіти конструктивну критику і підлаштовуватись під інших. Це може бути й тимчасовий мазохізм, сум за тими часами, коли світ сходився на комусь клином. Бо я ж досі гублюсь в місті, дивлюсь „Секс і місто”, їм калорійні круасани з шоколадом (мама каже, що якщо їсти на піввідра менше, то можна схуднути...), дозволяю нездійсненним ідеям виходити далі моєї голови, кричу на батьків і ображаюсь через дрібниці.
Я до чого це все. Я купила сьогодні сукню (ууу, круту!!!), а мама сказала, шо синтетика, коротке і дороге. Я не самостійна і мені не можна давати багато грошей. А мені вона подобається. Червона і в клітинку. З бантиком збоку. І спідниця-тюльпан. Ну і що, що на пляж в ньому не підеш – я все одно купатись не люблю...
Ыыы. И полгода не прошло – как починили инет. А я создала такую панику. Так что я снова с вами! Впрочем сейчас не об этом.
Прогуливалась я недавно по городу и на киоске заметила объявление, типа тренинг как заинтересовать девушку своей мечты...
Ну а я себе подумала..А какой должна быть девушка мечты? В инете нарыла немного информации на эту тему. По результатам опроса, вот что выяснилось:
1. Она должна уметь любить себя
2. Быть начитанной 3. Уметь танцевать хотя бы один экзотический танец 4. Делать массаж (не говоря уже про тайский массаж) 5. Знать 50 рецептов самых вкусных блюд, быстрого приготовления и 5 экзотических рецептов 6. Владеть минимум - 3 иностранными языками 7. Владеть в совершенстве хотя бы 1 музыкальным инструментом
8. Уметь петь 9. Знать основы макияжа 10. Уметь быть не предсказуемой 11. Быть всегда ухоженной 12. Должна иметь свой стиль в одежде 13. Она должна помогать и поддерживать своего парня, мужа
14. Уметь плавать 15. Быть материально независимой (хотя бы частично) 16. Должна быть загадкой 17. Должна уметь красиво выражать свои мысли 18. Должна уметь ходить как кошка, царственно 19. Быть оптимистичной 20. Должна быть в чём то лучшей, а если не лучшей - тогда первой
Ну а как вы думаете что здесь может быть необязательное, и что следует добавить. Жду ваших комментариев!
і відкрила ніби лише трошки, і притулила легенько... а він геть зламався... і вимазались пальці, і губи, звичайно... ну чого так буває саме тоді, коли цього найменше треба? коли іншого дочекаєшся не швидко (як мінімум кілька днів доведеться потерпіти певний дискомфорт...) а найголовніше - коли хтось чекає... а ти починаєш вовтузитись, шось шукати і видавати незрозумілі фрази крізь зціплені зуби...
Дома. Добре. Дома добре. Тільки немає гарячої води. Польові умови. "Польові дослідження з українського сексу" - крута книжка. Читати вже нема чого, але хочеться. Тож їдемо з Анкою до букіністів. Яху! Як я скучила за цим містом, за цим брудним повітрям, за цими смішними й стильними людьми в центрі, за цими біллбордами... Знаю-знаю, до такого звикати не можна, бо неприродньо і все таке. Проживши довгих 18 днів у горах, я зрозуміла, що це не зовсім моє. Все-таки, для яскравого життя потрібні яскраві декорації, і нічого з цим не поробиш.
питається: чому бутерброд завжди падає маслом донизу??? і шо найцікавіше - не тіки маслом, а й майонезом, паштетом і всім решту, шо на них покласти... чи може то тільки мені так "щастить"... чи то справді закон природи... чи її іронія... але кожного разу, коли отакий кусок хліба лежить намазаною стороною на коврі чи, шо ше гірше, у мене на штанах, відчуваю якусь звірячу безпорадність...
Здесь отображаются последние записи тех блоггеров, которых вы добавили в друзья. Список друзей вы можете просмотреть здесь. Редактировать список и разбивать друзей на группы можно здесь.
Комментариев 4
Лента друзей RSS